Михайло Драй-Хмара

1889-1939

Один із «п'ятірного ґрона» київських неоклясиків, учений філолог і поет, людина відважно чіткого духового національно-політичного профілю. В «рік великого перелому» (1929), що повернув весь розвиток до колективізації, голоду і терору, Драй-Хмара звернув на себе загальну увагу сонетом «Лебеді». П'ять лебедів на замерзаючому озері — «гроно п'ятірне нездо-ланих співців» своїм «переможним співом» розбивають загальний «лід зневіри і одчаю». Як побачимо далі, заплатив страшну ціну за свої добірні поезії, активну культурну працю та громадянську відвагу.

Народився він, як Михайло Драй, у родині селянина 28 вересня 1889 р. у селі Малі Канівці, колишнього Золотоніського повіту. Обдарований селюк здобув великою працьовитістю блискучу Михайло Драй-Хмара освіту. Після трьох кляс гімназії в сусідніх Черкасах він здобуває перемогу на трудному конкурсовому іспиті до славетної елітарної Колегії Павла Галагана, що була заснована в Києві на зразок ліпших англійських каледжів. Тут (1906—10) в нього прокидається любов до літератури, тут опановує французьку і німецьку мови. 1910—15 Драй-Хмара з великим успіхом кінчає історико-філологічний факультет Київського університету. Київський відділ Слов'янського Товариства дає йому 1912 року відрядження за кордон: у Львові, Загребі, Белграді, Будапешті, Бухаресті Драй-Хмара збирає і вивчає матеріяли про давнішу хорватську літературу для так званої «медальної роботи». І, дійсно, він здобуває за свою роботу золоту медаль; його залишають при Київському університеті Михайло Драй-Хмара для підготовки до професури. Цю підготовку він одначе завершує в Петербурзі.

Українська революція і відродження притягають молодого ученого додому — Драй-Хмара стає професором славістики нового університету в Кам'янці-Подільському, що його заснував уряд української самостійної республіки (УНР). Тут же 1918—23 керує лінгвістичною секцією катедри історії та економіки Поділля.

1923—33 Драй-Хмара живе в Києві, працюючи як професор мови і літератури в Медичному інституті та як співробітник науково-дослідної катедри лінгвістики при ВУАН. Тут вийшла його монографія ЛЕСЯ УКРАЇНКА. Життя і творчість (Київ, ДВУ, 1926), а також його єдина друкована збірка поезій ПРОРОСТЕНЬ (Київ, «Слово», 1926, 43 стор.). Одночасно Драй-Хмара дає ряд цінних Михайло Драй-Хмара поетичних перекладів з Верлена, Маллярме, Метерлінка, з чеської (Махар) і білоруської поезії. Зокрема він зробив солідний вклад перекладача в підготовану неоклясика-ми антологію французької поезії, готовий манускрипт якої зник десь у архівах НКВД (В. Міяковський. «Золоті зернятка», «Наші дні», Львів, 1943, ч. 11; В. Порський. «Лебединий спів», «Київ», Філядельфія, 1951, ч. 1).

Найстарший віком серед неоклясиків Драй-Хмара виступив із власною книжкою поезії найпізніше, хоч перша його друкована поезія, датована 1919 роком, появилась ще 1920 в кам'янецькому журналі «Нова думка». Зате в своїй першій збірці перед нами виступив зрілий поет з власним естетичним обличчям і світоглядом. Поезія Драй-Хмари належить до найбагатших Михайло Драй-Хмара своєю мовою, з її запашними архаїзмами і сміливими життєздатними новотворами. З переконливою силою звучить у йото поезії «четверокруг» української революції і відродження — раз, як голос ніжности і добра, раз — як «гнів і ніж Кармелюка», раз — як легендарне видіння, прозірливе передчуття трагедії. В цілому Драй-Хмара репрезентує типовий для передових людей 20-х років волюнтарний гуманізм культури і високої етики, що вміє битися за своє. Як слушно зауважує Оксана Ашер, донька поета, що живе тепер в США, у Драй-Хмари поєднується мотив самотности з глибокою любов'ю до людини, природи та з героїчною поставою супроти ворожої дійсности. (Oksana Asher. «Dray-Khmara's Михайло Драй-Хмара poetical creativeness». The Ukrainian Quarterly, 1957, 4. 4).



Естетична природа поезії Драй-Хмари складна. Спершу вона зв'язана з символізмом (Верлен), потім із естетичним світом Тичини. Потім це начало доповнюється й обмежується нахилом до картинної пластичности, кольорової вимовности, класицистичним карбуванням форми і образу до ступеня прозорости й строгої гармонії. Ця синтеза двох стильових стихій могла б дати у Драй-Хмари та інших тодішніх поетів нове і значне літературне явище.

Але доля Драй-Хмари, як його сучасників, була долею великого насильно обірваного початку. Після політичного збурення навколо сонету «Лебеді» смертельне коло терористичної московської петлі почало швидко звужуватись також навколо Драй-Хмари. Десь коло Михайло Драй-Хмара 1933 його позбавляють змоги жити із свого фаху науковця-філолога і педагога. Після двох років перебування у тортурній черзі до «кулі в потилицю» Драй-Хмара нарешті потрапляє 5 вересня 1935 у Лук'янівську в'язницю в Києві. Йому пришивають терористичну організацію (ст. 54-8, карн. кодексу УРСР). Через повну відсутність доказів та героїчний опір поета примусам чекістів штучно створити самому проти себе ті «докази» — його передають на «особое совещание» в Москву. 28 березня 1936 йому адміністративним порядком дають п'ять років у віддалених таборах примусової праці. 16 квітня 1936 Драй-Хмару у складі півторатисячного ешелону в'язнів вивозять із Києва до Владивостока, а 24 липня він уже пише з середньої Михайло Драй-Хмара Колими, де живе в наметі на голодному пайку і працює в шахті на добуванні золота.

Частина листів Драй-Хмари із Колими до дружини і доньки збереглась. Уривки з них опублікував Юрій Клен (Освальд Бурґгардт), один із п'яти неоклясиків, що виїхав 1931 за кордон (СПОГАДИ ПРО НЕОКЛЯСИКІВ, Мюнхен, 1947, стор. 34—47). З тих листів виринає образ і остаточна доля дужої вольової людини, яка, горячи любов'ю до життя, творчости, родини і вітчизни, в нелюдській напрузі пробує подолати каторгу і смерть, працює 10—11 годин з великою напругою, щоб здобути потрібний для вижиття харчовий пайок, у вільні хвилини читає французькі і Михайло Драй-Хмара німецькі книжки, пробує писати поезії, а в мішку тримає п'ять книжок до розпочатої ще в Києві праці про Данте.

І можливо, що він переміг би, якби не новий тотальний удар по політичних в'язнях з Москви: буквальне десяткування політв'язнів, що без перерви тривало десь від літа 1937 до літа 1938 року по всіх далеких каторжних таборах СРСР і що жертвою його впало приблизно один або півтора мільйона політв'язнів. Цей факт був і досі остався незанотованим ні у сучасній історії, ні в свідомості людства. Автор цих рядків, будучи в'язнем Норильлагу (Норильськ на Таймирі), потрапив був до тої тисячі, яку відібрали з Михайло Драй-Хмара-поміж десяти тисяч в'язнів Норильлагу на розстріл. Тому мені легко зрозуміти, на що натякає Драй-Хмара у своїх листах за 2 і 16 червня 1938. З 17 квітня по ЗО травня 1938 Драй-Хмара опиняється в лагерному пункті Ортукан, де, очевидно, були зібрані в'язні, призначені для знищення. «Протягом того часу, — пише Драй-Хмара в листі за 2 червня 1938, — я нічого не міг написати вам, навіть телеграми послати не міг... Що вам написати про цей відтинок мого життя?.. Я весь час страждав безсонницею і — не спав 3 тижні, бо

не мав ні місця, ні постелі, а було холодно в неопаленім наметі, надворі стояв 30-ступневий Михайло Драй-Хмара мороз, і вітер часто стрясав полотняний дірявий дах і підмітав нижні краї намету, обдаючи крижаним подихом груди тих, що спали, розмістившися на підлозі. Сидів я на страві Swentego Antoniego, дістаючи її раз на добу (400 гр. хліба, 50 гр. риби і черпак так зв. баланди), — тому насилував свою уяву, малюючи собі стіл, повний найсмачніших найрясніших... страв»... Далі в цьому листі іде опис страв, що з'являлись голодному, — як галюцинації. Юрій Клен назвав його «одним із найгеніяльніших у світовій літературі описів страв».

В листі від 16 червня 1938 Драй-Хмара ще раз натякає, як він чекав вірного розстрілу в Ортукані: «З речей, що Михайло Драй-Хмара з дому, у мене не лишилося нічого: все розгубив я на Нерізі і в Ортукані: властиво не розгубив, а обікрали мене. Лишилося у мене тільки два листи ваших, один твій, Нінусю, другий твій, донечко. Я їх беріг, хоч в Ортукані мене дуже просили курці, що не мають цигаркового паперу, дати їм ці листи викурити. Я все ж їм тих листів не дав, бо збирався з ними... а доля рішила інакше, і вони для мене тепер ще дорожчі».

В листі від 29 червня поет пише: «Не думай про те, що я постарішав — пора, моя люба. Хвороба моя (набряклі ноги) минула, і Михайло Драй-Хмара я знов працюю... Працюю на бурарі, дерев'янім кориті, що міститься високо, де промивають метал, працюю вночі, — з 9 год. вечора до 7 ранку...»

Чотири останні листи Драй-Хмари давали відчути картину догоряння колись міцної людини, яку вирішили знищити не кулею, а виснаженням через голод, холод, працю, безнадію. Останній із тих листів містив такі рядки: «Я не можу тобі писати... Якщо я не спочину, я падаю на роботі, і тоді мене підвішують ... Ноги опухли...»

Видимо скоро після цього, десь наприкінці 1938 чи початку 1939, життя Драй-Хмари згасло в тундрі Колими.

ІЗ ЦИКЛУ «МОЛОДА ВЕСНА»

Одцвітають півонії! Кров'ю

Забагрилась навколо земля, —

То владичиця смерть над любов Михайло Драй-Хмара'ю,

Над красою тріюмф свій справля.

Переможная, спис твій і в мене

У скривавлених грудях стримить,

Але серце цвістиме огненне

Як остання весна зашумить!

«Нова думка», журнал літератури й науки, І-ІІ, МСМХХ, Кам'янець-Подільський; передрук з рукописної копії в Архіві-Музеї УВАН у СІЛА. Підпис автора: М. Хмара.

* * *

Поки не вмру, не перестану

Тебе шукати на землі

І серце зоряного лану,

Де Твої плинуть кораблі.

Засклеплена в глухій яскині

Моя бунтується душа —

О, де те небо, де те синє,

Що смертний біль її втіша?

Дихни на неї, як в дитинстві,

Що в землю з ненькою лягло,

І не цурайсь мене Михайло Драй-Хмара — я син твій —

І пригорни моє чоло.

«Нова думка», 1920, ч. З, стор. 1. Передрук з рукописної копії в Архіві-Музеї УВАН у СІЛА.

МАТИ

І

На чолі вінчик паперовий і хрест вощаний у руках.

Не усміхнуться чорні брови, хоч квітне усміх на устах.

В журбі васильки й рута м'ята. Задумавсь ладан в синіх снах,

і сумно-сумно пташенята квилять у неї в головах.

II

Убогий цвинтар і ворота, — та як побачить, як обнять?

Встрягають ніжки у болото: весніє — журавлі летять.

Не розлучила матір з сином і невблаганно люта смерть —

і він розцвів над нею крином, любов'ю сповнений ущерть.

ПРОРОСТЕНЬ. Київ, в-во Михайло Драй-Хмара «Слово», 1926, стор. 30-31.

* * *

Зоріти ніч і бути з вами,

холодно-росяні поля,

і слухать, як гуде з нестями

і стугонить вночі земля...

Як в темряві усе завмерло!

Хруский на серці стигне лід,

і з неба падають, мов перли,

огненні сльози Персеїд.

Журнал «Зоря», Дніпропетровськ, 1926, ч. 16. Передрук із збірки ПРОРОСТЕНЬ, 1926, стор. 27.

* * *

І знов, як перший чоловік,

усім тваринам дав я ймення;

я зорі сестрами нарік,

а місяць — побратим у мене.

І всяку душу я живу

нарік, надхненний, по вподобі, —

а сам на самоті живу:

моя душа — безводна Гобі.

В свічаді зоряного сна

я бачу добрі й злі години...

У кого серце віщуна,

тому не обіймать Михайло Драй-Хмара людини.

ПРОРОСТЕНЬ. Київ, 1926, стор. 22.

* * *

Під блакиттю весняною

сушить березень поля,

і співає підо мною

очервонена земля.

Був там гроз кривавий подих,

дощ топив людей, звірят, —

та із нурт, із темноводих,

вирнув новий Арарат.

І дзвенять стожарно дуги:

Мир хатам убогим! мир!

Вже ніхто не візьме вдруге

вас в невольничий ясир!

Вітер, вітер з хмарних кубків.

Став ковчег посеред гір,

і, як Ной, я жду голубки:

хочу вийти на простір!

ПРОРОСТЕНЬ. Київ, 1919-26, стор. 5.

* * *

Розлютувався лютий надаремно:

скоро з стріх закапає вода,

вийде в поле віл під'яремний,

і я помандрую, як Сковорода.

Передо мною відкриті всі дороги

(не обмину й мишачої нори) —

понесу в Михайло Драй-Хмара саквах своїх убогих

сіромахам на вихліб дари.

Бідний сам, я не йду на хитрі влови:

з серця в серце наллю я пісень, —

хай в них блакитніє новий,

осяйний, безсмертний день!

ПРОРОСТЕНЬ. Київ, 1926, стор, 6.

* * *

Вона жива і нежива

лежить у полі нерухомо.

Не зранять соняшні слова

передосінньої утоми.

Над баштанами сонні оси,

замовкли коники в стерні,

і ледве чуть, як в гущині

тече червоноките просо.

І дві копи — плече в плече —

над нею тужать злотомитрі,

а літо бабине в повітрі

комусь на смерть кошулю тче.

За магалою мріє млин,

немов приколотий метелик.

Не чути вітру з верховин:

ласкава тиша сон свій стеле.

ПРОРОСТЕНЬ Михайло Драй-Хмара. Київ, 1926, стор.

* * *

Ще губи кам'яні

дахів високих

пожадливо бузу татарську ссуть,

ще безматень у вульні велетенськім

не зворухнувся:

грузно спить, —

а вже

набряклими повіками за містом

моргає хтось

і пальцями нервово

по ринві стукотить.

Бульвари.

Сніг таранкуватий —

як стародавній мармор,

а коло прикорнів чорніє:

провалились рани...

І сльози

(не мої — дубів померклих)

моє обличчя й руки кроплять.

Чого ви плачете незрячі?

Нехай брудною дергою

вкривається дорога,

нехай замість блакиті

висне повсть, —

та вірте:

скоро, скоро

до нас веселик прилетить,

і ще послухаєм музик,

коли і в хаті найбіднішій,

і в найубогішім кварталі,

і в кожнім місці

і в кожнім серці

заквітнуть соняшні троянди...

Ґринджолами

мовчазно

кожух проїхав.

ПРОРОСТЕНЬ. Київ, 1926. стор. 7-8.

ПРОЩАННЯ З ПОДІЛЛЯМ

Прощайте, товтри Михайло Драй-Хмара круглогруді,

і ти, гніздо Кармелюка,

де й досі бойові погуди —

мов червениці чумака,

і ви, яри крутоберегі,

де стільки раз лилася кров...

Прощайте, скомпії, береки:

побачимось не скоро знов.

Минуть роки, і кров зашерхне,

і висхне Збруч, мутна ріка —

і тільки пісня не померкне,

як гнів і ніж Кармелюка.

ПРОРОСТЕНЬ. Київ, 1926, стор. 21

* * *

Серпневий прохолонув вар.

Напрявши гарусної пряжі,

мереже кучеряві мажі

вечірнім золотом гаптар.

Ще зелено в блідій поливі,

як на осінніх косах верб,

а вже кладе хтось тіні гливі

на тонко викреслений серп.

Померкло горяне горно.

Вдягає ніч жалобне рам'я.

О, хто це ранить утлу пам'ять?

День Михайло Драй-Хмара одгорів. Давно.

«Життя й революція», 1925, ч. 12, стор. 6; передрук із збірки ПРОРОСТЕНЬ, 1926, стор. 26.

ШЕХЕРЕЗАДА

II

Стогнала ніч. Вже гострі глиці

Проколювали більма дня,

І синьо-золоті грімниці

Дражнили відгульня-коня.

Розбурхалася хмар армада,

А ти опалена в огні,

Ти вся любов і вічна зрада,

Летіла охляп на коні.

Під копитом тріщали ребра,

Впинались очі в образи,

А ти розпліскувала цебра

Передсвітанної грози.

Із бур, о молода гонице,

Ти пролила своє дання —

І світом гомін і стрілиці

Дзвінкокопитого коня.

«Червоний шлях», 1923, ч. 9, стор. 40; передрук із збірки ПРОРОСТЕНЬ, 1926, стор. 17-18.

ШЕХЕРЕЗАДА

IV

Я побачив тебе з трамваю.

Ти все та ж голуба й ясна, —

тільки я, тільки я не розмаю

снігового сна.

Ти прийшла Михайло Драй-Хмара у вербляницю: — «Здрастуй!

— про мене — хай верби цвітуть:

не топтатиму синього рясту,

у глуху виїжджаючи путь».

Ожило в душі незабутнє...

(Золотіє бань вінок)

і співає в далеке майбутнє

трамвайний дзвінок.

Журнал «Зоря», Дніпропетровськ, 1926, ч. 15, стор. 2; передрук із збірки ПРОРОСТЕНЬ, 1926, стор. 20.

* * *

Горять священні орифлями

революційної весни.

Ми ждем і вірим коло брами.

Горять священні орифлями,

і сонце в грудях і над нами,

і сонцем заквітчались сни.

Горять священні орифлями

революційної весни.

ПРОРОСТЕНЬ. Київ, 1926, стор. 11.

* * *

Я полюбив тебе на п'яту

голодну весну... Всю до дна.

Благословив і путь прокляту,

залиту порпуром вина.

Орлицею на бій летіла

ти добросерда, а не зла.

Я бачив кров Михайло Драй-Хмара на юних крилах

і рану посеред чола...

І знов горбатіла Голгота

там, де всміхалися лани,

вилазив ворог на ворота,

кричав: розпни її, розпни!

І гіркоту цієї муки

пили ми з повного відра

і, мовчки поєднавши руки,

були як брат і як сестра.

Журнал «Зоря», Дніпропетровськ, 1925, ч. 7; передрук із збірки ПРОРОС-ТЕНЬ, 1926, стор. 9.

* * *

Я світ увесь сприймаю оком,

бо лінію і цвіт люблю,

бо рала промінні глибоко

урізались в мою ріллю.

Люблю слова ще повнодзвонні,

як мед, пахучі та п'янкі,

слова, що в глибині бездонній

пролежали глухі віки.

Епітет серед них — як напасть:

уродиться, де й не чекав,

і тільки ямби та анапест

потроху бережуть устав,

Я Михайло Драй-Хмара славлю злотокосу осінь,

де смуток мій — немов рубін,

у перстень вправлений;

ще й досі не випав з мого серця він.

Дивлюся й слухаю: прозоро

співає струмінь битія,

і віриться, що скоро-скоро

так само заспіваю я.

ПРОРОСТЕНЬ. Київ, 1926, стор. 15-16.

* * *

Долі своєї я не кляну

бути луною, будить луну.

Віршником був я рунних полів —

гнівом на дуків дух мій горів.

Пісня — посестра, степ — побратим, —

вольная воля трьом нам усім.

Двічі я зрадив ніжну сестру.

Потім побачив: без неї умру...

Втретє ми стрілись на чужині,

як запалали перші огні,

і положив святий зарік —

не розлучатись навік.

Брате мій, сестро, любі мої,

вітер жене Михайло Драй-Хмара нас у дивні краї.

З вітром ми щирі: вітер — наш друг, —

хто цей розірве четверокруг?

Я і посестра, вітер і степ —

ніжність і воля, сила і креп.

Бути луною, будить луну, —

долі своєї я не кляну.

«Червоний шлях», 1925, ч. 9, стор. 22; передрук із збірки ПРОРОСТЕНЬ, 1926, стор. 13-14.

ПЕРЕД ГРОЗОЮ

Чорносизе шатро

напинають вітри

і, як дика орда,

вже летять на Дніпро,

де реве чорторий,

де бунтує вода...

Грає грім молодий:

скоро буде гроза!

Закипіли огні

тут і там в далині...

Грає грім молодий!

Суне темрява й жах,

а в душі перуни,

наче поклик юрби...

Наганяють, біжать

і ревуть буруни:

— Боротьби! боротьби!

«Життя й революція», 1926, ч. 8, стор Михайло Драй-Хмара. 6.

З МАХАРА

Немов оті курки старі,

що тупо долі ждуть лихої,

стоять халупки на горі

в фаталістичному спокої.

Солома й глина — от і все,

чим заліпили трухлу сошку,

а вітер стінами трясе,

й діряві хиляться потрошку.

Лиш соняшників юна січ,

піднявши золоті забрала,

зорить на сонце віч-у-віч,

і в погляді — пиха зухвала.

А біля плоту схудлий пес

протяжно виє просто в поле...

Подумай: край такий увесь,

кругом таке убозтво голе.

«Життя й революція», Київ, 1929, ч. 3.

Йосиф Святополк Махар (нар. 1864) видатний чеський поет великої ерудиції і працездатности, автор коло 60 книг, послідовник і помічник проф. Масарика. Ця поезія, як також Михайло Драй-Хмара деякі інші твори Махара, присвячена Україні.

ЛЕБЕДІ

На тихім озері, де мріють верболози,

давно приборкані, і влітку й восени

то плюскоталися, то плавали вони,

і шиї гнулися у них, як буйні лози.

Коли ж дзвінкі, як скло, находили морози

і плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни, —

плавці ламали враз ті крижані лани,

і не страшні були для них зими погрози.

О, ґроно п'ятірне нездоланих співців!

Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,

що розбиває лід одчаю і зневіри.

Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття

веде вас у світи ясне сузір'я Ліри,

де пінить океан кипучого життя.

«Літературний ярмарок», Харків, грудень Михайло Драй-Хмара 1928, ч. 1. На закиди радянської критики, що поет цим сонетом змалював «п'ятірне ґроно» неоклясиків (Рильський, Зеров, Филипович, Бурґгардт і сам Драй-Хмара) і їх опозицію до радянського режиму, Драй-Хмара виправдувався тим, що мав на увазі п'ятьох французьких поетів «Абатства» (Ромен, Дюамель, Вільдрак, Аркос, Мерсеро) і що образ «лебедів» йому навіяв «Сонет» про лебедя Маллярме. Див. лист до ред. і Драй-Хмарин переклад «Сонета» Маллярме в «Літературному ярмарку», 1929, ч. 4, стор. 172-173.

* * *

І знов обвугленими сірниками

на сірих мурах сірі дні значу,

і без кінця топчу тюремний камінь,

і туги напиваюсь досхочу.

Напившись, запрягаю коні в шори

і доганяю молоді літа Михайло Драй-Хмара,

лечу в далекі голубі простори,

де розцвітала юність золота.

— Вернітеся, — благаю, — хоч у гості!

— Не вернемось, — гукнуло з далені.

Я на калиновім заплакав мості...

І знов побачив мури ці сумні,

і клаптик неба, розп'ятий на ґратах,

і нездріманне око у вовчку...

Ні, ні, на вороних уже не грати:

я в кам'янім, у кам'янім мішку.

24. V. 1937

Юрій Клен. СПОГАДИ ПРО НЕОКЛЯСИ-KIB. Мюнхен, 1947, стор. 41.

Вірш цей був складовою частиною листа М. Драй-Хмари із концтабору на Колимі до його родини на Україну. Можливо це останній вірш поета, писаний приблизно за рік до смерти в концтаборі.


documentapepxkj.html
documentapeqeur.html
documentapeqmez.html
documentapeqtph.html
documentaperazp.html
Документ Михайло Драй-Хмара